Перейти до основного вмісту

Стисло про символи в прикрасах: Покрова, Дерево-Життя. Минуле і сучасне.

Символи, як уособлення категорій цінностей, відіграють ключову роль у нашому житті. Вони наче маяки, що визначають життєвий шлях відповідно до системи цінностей людини. Вони передаються людині з покоління в покоління у візуальних (у зображеннях), поведінкових (обрядах, традиціях, ...), звукових (пісні, казки, ...) інтерпретаціях. Упродовж свого життя ми постійно на свідомому чи підсвідомому рівнях звертаємося до них. В певний період одні символи стають актуальними, інші - відходять на задній план. У історії багато прикладів, коли саме через певні символи починалися великі війни, і сучасна російсько-Українська війна є яскравим прикладом цього (війна московитів за Київ, символ історії України-Русі до якої вони хочуть себе приписати і тим самим визначити себе в системі координат народів світу).

                                            * Сучасні "вереміївські" дукачі

Однією з візуальних форм передачі символів є прикраси. Завдання прикрас - не лише прикрасити людину з візуальної точки зору, але й підкреслити індивідуальність свого власника, розкрити його особливості. Ми прикрашаємо себе тим, що нам припадає до душі, відповідає нашим смакам і цінностям, і таким чином, прикраси про нас можуть сказати більше ніж ми самі про себе.

На фото дукачі з вереміївським бантом, який є реплікою давнього дукача. Сюжети в медальйонах - сучасна робота. Вони є важливими символами українського народу, які в наші буремні часи отримали особливого значення.

                                        ** Вереміївський дукач "Дерево-Життя"

«Дерево-Життя» - давній український символ роду, який шанувався українцями з сивої давнини (ще з дохристиянських часів). Цей символ роду (родини, сім'ї) був чи не найбільш ключовим для українців, бо поки рід цілий і є родинна підтримка, людину важко зламати, підкорити. Саме тому, в часи російської імперії, радянського періоду і сучасної московщини владою робилося / робиться все, щоб людей позбавити їх родинної пам'яті (переписувалися / переписуються прізвища, знищувалися / знищуються документи, архіви та ін.). Сюжет "Дерево-Життя" був дуже поширений в українських рушниках, які як оберег вивішували над іконами. Зараз, це символ виживання українців як нації. В медальйоні дукача зображена сучасна інтерпретація цього символу.


                                                 *** Вереміївський дукач "Покрова"

«Покрова» - походить цей символ із однієї християнської легенди, згідно з якою Божа Матір покрила покровом осаджений Константинополь і його мешканців, а після цього в небі здійнявся великий буревій, який не дав змоги ворогам захопити це місто. Звідси і вважається, що Божа Матір-Покрова покриває (захищає) від ворогів і нещастя, і стає на захист тих, хто боронить свою землю. Цей символ дуже шанувався українським козацтвом. Саме з цієї причини День українського козацтва, День захисників і захисниць України та дата заснування УПА припадають на 1 жовтня - Свято Покрови (деякі історики цей день заснування УПА заперечують). У наші дні через російсько-українську війну для українців цей символ став ключовим. Покрова в такому виконанні, як на фото, у сучасних традиційних прикрасах - одна з найпоширеніших. Це є сучасна робота.


Ярослава Коваленко
кандидат історичних наук

Інші публікації:

Коментарі

Популярні публікації

Сережки - українська народна прикраса др.пол. ХІХ - поч.ХХ ст.

Для кожної культури характерний свій комплекс прикрас. Є унікальний вид прикрас властивий для певної культурної групи чи окремого комплексу, а є універсальні прикраси, які присутні в кожній культурі і без яких, вцілому, не можливо собі уявити жінку. До універсальних прикрас належать сережки. Ця прикраса відома в усьому світі та має безліч форм. Українське жіноцтво в цьому плані не було виключенням і тому в українському традиційному вбранні сережки мали вагоме значення. Для українських традиційних прикрас характерне доволі велике розмаїття сережок.  Найбільш традиційними для українського жіноцтва були сережки, що включали в себе елементи рослинного орнаменту, зображення птаха та сережки у формі місяця. Кожен тип сережок мав свою колоритну суто народну назву яка, як правило, походила від його форми. Наприклад зустрічалися сережки з такими назвами - калачики, калачики з метеликами, книшики, ягідки, дубочки, бовтуни, качечки, голубки, бублики. Одними з найбільш поширених

Дукач - це печатка, що засвідчує “українство”.

Українські народні традиційні прикраси є неоціненним джерелом вивчення історії українського народу. Адже через втрату державності під цілеспрямованим впливом інших сусідніх держав історія українських земель та  її народу неодноразово знищувалася, переписувалася, замовчувалася, заборонялася, її просто крали. Через мову, релігію, освіту, громадську діяльність та інші сфери життя витиралася пам’ять нашого народу. Чим далі від Києва, а згодом чим далі від села тим більше українців вливалися в інший культурний простір, збагачували його і забували якого вони роду. На цьому фоні українські традиційні народні прикраси виступили великим і, у порівнянні з письмовими джерелами, більш об’єктивним джерелом вивчення історії, культури й побуту наших предків. Вони засвідчують українське коріння багатьох історичних процесів й культурних надбань, більш глибоко розкривають історію окремих територій. Вони наочно доводять нам про самобутність й унікальність українського народу та його світогляду. Кора

Слобожанські дукачі

Окремо слід виділити дукачі які носили на Слобідській Україні. Дослідити і описати дукачі з цього краю іноді буває доволі складно, адже Слобожанщина (Слобідська Україна, Слобідщина) виявилася прикордонною територією, яка неодноразово змінювала свій адміністративно-територіальний розподіл і значна частина її наразі перебуває у складі РФ. Після геноциду українського народу - Великого Голодомору 1932-1933 рр., у місцевого населення на руках практично не лишилося цього виду прикрас. Ті хто вижили - позбувалися дукачів в обмін на їжу, або приховували їх як ідеологічно небезпечні речі. У хати вимерлих українців (не лише на Слобожанщині, а й в Радянській Україні вцілому й у місцях компактного проживання українців - Кубані, Поволжі, Казахстані) радянський уряд, відповідно до затвердженої практики, заселяв вихідців з інших народів. На Слобожанщині українців “заміняли” головним чином на росіян і білорусів. Для них носіння дукача було “чужою традицією”. Українські традиційні прикраси з те

Ягнусок - дукач із "серцем"

Ягнус (ягнусок, огнусок, єднус, агнус) - малопоширена назва дукача яку виводять з польської мови. Із старопольської слово “agnušek” тлумачиться як: - освячене Папою воскове ягня, яке оберігає від лиха; - будь-яке зображення божественного ягня; - зображення ягня, зроблене з будь-якого матеріалу. Церковно-слов’янською слово “ягня” звучить як “агнець”. Агнецем Божим в християнстві символічно називають Ісуса Христа - він віддав себе в жертву заради позбавлення людського роду від влади гріха подібно до того, як ягнят було принесено в жертву заради визволення єврейського народу з єгипетського полону. І.Г.Спаський припускає, що спочатку ягнусами називали західноєвропейські релігійні медалі на яких було зображено божественне ягня (агнець). Зображення ягня стало виступати своєрідним оберегом. Такі медалі в Україні часто перетворювали на дукачі і, відповідно, дукачі з ними називали ягнусами. Згодом ця назва була поширена і на дукачі на медальйонах яких були інші зобр

Дукачі Південно-Східної Слобожанщини: Дніпропетровщина

В окрему групу слід виділити дукачі які були поширені на території південно-східної України, а саме - на Дніпропетровщині, Донеччині й Луганщині. Це - край степів і великих підприємств (принаймні на Донеччині й Луганщині до 2014 року). У ХІХ ст. в цьому регіоні України з’явилося чимало промислових підприємств, у будівництві і розвитку яких суттєво був задіяний капітал західноєвропейських держав. Завдяки активному індустріальному розвитку край перетворився на центр великого промислового виробництва. Велика кількість нових підприємств потребувала великої кількості робочих рук, що у свою чергу, зумовило певні демографічні процеси. На ці землі почали з’їжджатися люди з різних країв і колишні козацькі слободи й паланки досить швидко перетворилися на густонаселені міста, поруч з якими також почали з’являлися нові населені пункти. Наприклад на місці козацького посту Домаха, де згодом виросла Кальміуська Слобода утворилося сучасне місто Маріуполь; на місці козацького селища Нові Кайдаки - Кат