Перейти до основного вмісту

Медальйони в дукачах: духовне і матеріальне

Основний елемент дукача - це медальйон, який здебільшого містив зображення і мав круглу форму. В якості медальйонів використовували монети, чеканки із зображенням цариці, релігійні й навіть нагородні медалі, жетони. Зустрічалися дукачі в яких були античні монети та інші “викопні” матеріали.


Дукач Рогатий
Дукач "Рогатий" (Черкащина),
медальйон "цариця".

З колекції Юрія Коваленка
Вереміївський дукач
Зворотній бік вереміївського дукача
(Черкащина), медальйон - російська
медаль "За храбрость" (IV ступеня).
З колекції Юрія Коваленка


Можна припустити, що від початку основним для жінок було повісити на шию “щось кругленьке”, що мало не лише прикрасити її власницю та засвідчити рівень достатку в її домі, а й виконувати певні функції оберегу. З часом, під впливом християнських традицій, дукач частково втратив функції оберегу, проте традиція носити на шиї “щось кругленьке” залишилася. Не у всіх була можливість замовити у золотаря медальйон із бажаним зображенням або отримати чи привезти із святих місць релігійну медаль. У таких випадках жінки виходили з наявних умов і для прикраси використовували підручні матеріали. Такими підручними матеріалами зокрема і були археологічні металеві знахідки, монети, нагородні медалі чоловіків.



Подільський дукач
Дукач з Поділля, медальйон -
денарій із зображенням Фаустіни дружини
римського імператора Марка Аврелія.
З колекції Юрія Коваленка
Дукач Лубенський
Дукач "Лубенський" (Полтавщина),
медальйон - радянський рубль 1921 р.
З колекції Юрія Коваленка


Цікаво, що у 20-30 рр. ХХст. жінки ще подекуди в окремих місцевостях, як в радянській так і не в радянській Україні, носили дукачі у яких медальйони були із сучасною на той час державницькою символікою. Носити таку прикрасу було небезпечно, адже в радянській Україні її власницю можна було звинуватити у буржуазному націоналізмі або куркульстві, а на не підконтрольних радянській владі українських землях - в тероризмі.

Дукач фабричний жетон
Дукач - фабричний жетон, зворотній бік. З колекції Юрія Коваленка

Дукач фабричний жетон
Дукач - фабричний жетон, лицьовий бік. З колекції Юрія Коваленка

До нашого часу збереглися поодинокі екземпляри таких дукачів. В одній приватній колекції зберігаються лубенські дукачі (Полтавська область) в яких в якості медальйону були використані радянські монети, а на деяких бантах вирізано символи гербу Радянського Союзу - серп і молот. У 2015 р. в Києві колекціонером і реставратором Коваленко Ю.Г. було зафіксовано західноукраїнський дукач без банта. На радянській монеті 50 копійок 1921 р. була зрізана радянська символіка, а на її місті вирізано тризуб. Наразі де перебуває цей дукач авторці цього блогу не відомо.


Також не виключено, що жінки свідомо чи підсвідомо у медальйонах все ж таки вбачали своєрідний оберіг. Грунтується така думка на тому, що дуже популярними були медальйони із зображеннями на релігійні теми (“Різдво Христове”, “Благовіщення”, “Хрещення у Йордані”, “Воскресіння” та ін.) або із зображенням християнських святих (Саваофа, Божої Матері, Параскеви, Св.Георія та ін.). Ймовірно нагородним медалям чоловіків оберігаючі властивості надавалися виходячи з міркувань на зразок “Слава Богу додому живим повернувся”, монетам - “Щоб достаток був”, медалі із образом цариці - “Щоб жити як цариця” або “Щоб цариця оберігала”, археологічним знахідкам - “Свята земля не спроста послала ці речі”. Зокрема відомо, що античні монети в народі називали “іванкові монети”. Знайти їх вважалося гарною прикметою тому їх часто носили як обереги.


Дукач з Богородицею
Дукач з іконою Божої Матері (Дніпропетровщина). З колекції Юрія Коваленка

Ф.Вовк згадує про традицію дарувати дукач новонародженій дитині чи, більш ймовірно, за його припущенням матері що народила. Якщо виходити з того, що в усіх культурах в усі часи при народженні дитини мамі і немовляті намагаються принести в дар найнеобхідніше (а раніше були більш складні у побуті часи і, відповідно, більш прагматичні подарунки) припущення про віру у “захисні” функції дукача мають реальні підстави. У свою чергу, це складно пов’язати із християнською церквою, яка заперечує силу всіх поганських знаків та звичаїв.

Отже логічним видається, що носіння дукача походить ще з язичницьких традицій. І.Г. Спаський з цього приводу висловлює думку, що дукачі не були цілком новим явищем, а лише новою формою в розвитку стародавнього звичаю. На його думку, носіння медальйона як композиційного центра в комплексі нагрудних прикрас простежується за багато століть до того, як склався вже суто український звичай носіння дукачів.

Ф.Вовк припускає, що дукач є пережитком змійовиків, які, як вважається, походять зі Сходу із Старої Халдеї і через Візантію потрапили до Русі. “Звичайний” змійовик - це круглий металевий медальйон з вушком. З одного боку зображено образ християнського святого (Арх.Михайла, Св.Георгія, Божої Матері або ін.), з другого - жіночу голову з якої наче з центру виходять змії.  Візуально, медальйон дукача і змійовик подібні один до одного. І.Г. Спаський не виключає, що змійовики у XVII - XVIIIст. могли виготовлятися вже як дукачі. Зокрема у наукових матеріалах 1914р. згадуються дукачі із зображенням змійовиків.


Змійовик
Змійовик ХІІ ст (копія).
Робота Юрія Коваленка
Змійовик
Змійовик ХІІ ст. (копія), Арх.Михайло.
Робота Юрія Коваленка


На мою точку зору, більш вірогідно, що обидва чинники - матеріальний і духовний мали місце у повсякденному ставленні жінок до дукачів. Нестандартні для нашого розуміння медальйони були своєрідним компромісом між матеріальною скрутою, бажанням бути красиво вбраною і мати оберіг від “дурного ока”. Адже і в наш час чимало людей вірять у різноманітні талісмани, обереги, а на згадку про рідних людей їх речі використовують як прикрасу або роблять їх її елементом. Найчастіше чуєш від людей які мають намір придбати сучасну копію дукача або змійовика (які іноді складають враження дуже практичних осіб), що вони в цих прикрасах передусім вбачають оберіг і цікавляться, чи допомагають мені мої у складних ситуаціях. І вже після того вони, як правило, обирають найбільш цікавий для їх естетичних уподобань тип прикраси.


Ярослава Коваленко

Коментарі

Популярні публікації

Сережки - українська народна прикраса др.пол. ХІХ - поч.ХХ ст.

Для кожної культури характерний свій комплекс прикрас. Є унікальний вид прикрас властивий для певної культурної групи чи окремого комплексу, а є універсальні прикраси, які присутні в кожній культурі і без яких, вцілому, не можливо собі уявити жінку. До універсальних прикрас належать сережки. Ця прикраса відома в усьому світі та має безліч форм. Українське жіноцтво в цьому плані не було виключенням і тому в українському традиційному вбранні сережки мали вагоме значення. Для українських традиційних прикрас характерне доволі велике розмаїття сережок.  Найбільш традиційними для українського жіноцтва були сережки, що включали в себе елементи рослинного орнаменту, зображення птаха та сережки у формі місяця. Кожен тип сережок мав свою колоритну суто народну назву яка, як правило, походила від його форми. Наприклад зустрічалися сережки з такими назвами - калачики, калачики з метеликами, книшики, ягідки, дубочки, бовтуни, качечки, голубки, бублики. Одними з найбільш поширених

Дукач - це печатка, що засвідчує “українство”.

Українські народні традиційні прикраси є неоціненним джерелом вивчення історії українського народу. Адже через втрату державності під цілеспрямованим впливом інших сусідніх держав історія українських земель та  її народу неодноразово знищувалася, переписувалася, замовчувалася, заборонялася, її просто крали. Через мову, релігію, освіту, громадську діяльність та інші сфери життя витиралася пам’ять нашого народу. Чим далі від Києва, а згодом чим далі від села тим більше українців вливалися в інший культурний простір, збагачували його і забували якого вони роду. На цьому фоні українські традиційні народні прикраси виступили великим і, у порівнянні з письмовими джерелами, більш об’єктивним джерелом вивчення історії, культури й побуту наших предків. Вони засвідчують українське коріння багатьох історичних процесів й культурних надбань, більш глибоко розкривають історію окремих територій. Вони наочно доводять нам про самобутність й унікальність українського народу та його світогляду. Кора

Ягнусок - дукач із "серцем"

Ягнус (ягнусок, огнусок, єднус, агнус) - малопоширена назва дукача яку виводять з польської мови. Із старопольської слово “agnušek” тлумачиться як: - освячене Папою воскове ягня, яке оберігає від лиха; - будь-яке зображення божественного ягня; - зображення ягня, зроблене з будь-якого матеріалу. Церковно-слов’янською слово “ягня” звучить як “агнець”. Агнецем Божим в християнстві символічно називають Ісуса Христа - він віддав себе в жертву заради позбавлення людського роду від влади гріха подібно до того, як ягнят було принесено в жертву заради визволення єврейського народу з єгипетського полону. І.Г.Спаський припускає, що спочатку ягнусами називали західноєвропейські релігійні медалі на яких було зображено божественне ягня (агнець). Зображення ягня стало виступати своєрідним оберегом. Такі медалі в Україні часто перетворювали на дукачі і, відповідно, дукачі з ними називали ягнусами. Згодом ця назва була поширена і на дукачі на медальйонах яких були інші зобр

Слобожанські дукачі

Окремо слід виділити дукачі які носили на Слобідській Україні. Дослідити і описати дукачі з цього краю іноді буває доволі складно, адже Слобожанщина (Слобідська Україна, Слобідщина) виявилася прикордонною територією, яка неодноразово змінювала свій адміністративно-територіальний розподіл і значна частина її наразі перебуває у складі РФ. Після геноциду українського народу - Великого Голодомору 1932-1933 рр., у місцевого населення на руках практично не лишилося цього виду прикрас. Ті хто вижили - позбувалися дукачів в обмін на їжу, або приховували їх як ідеологічно небезпечні речі. У хати вимерлих українців (не лише на Слобожанщині, а й в Радянській Україні вцілому й у місцях компактного проживання українців - Кубані, Поволжі, Казахстані) радянський уряд, відповідно до затвердженої практики, заселяв вихідців з інших народів. На Слобожанщині українців “заміняли” головним чином на росіян і білорусів. Для них носіння дукача було “чужою традицією”. Українські традиційні прикраси з те

Дукачі Південно-Східної Слобожанщини: Дніпропетровщина

В окрему групу слід виділити дукачі які були поширені на території південно-східної України, а саме - на Дніпропетровщині, Донеччині й Луганщині. Це - край степів і великих підприємств (принаймні на Донеччині й Луганщині до 2014 року). У ХІХ ст. в цьому регіоні України з’явилося чимало промислових підприємств, у будівництві і розвитку яких суттєво був задіяний капітал західноєвропейських держав. Завдяки активному індустріальному розвитку край перетворився на центр великого промислового виробництва. Велика кількість нових підприємств потребувала великої кількості робочих рук, що у свою чергу, зумовило певні демографічні процеси. На ці землі почали з’їжджатися люди з різних країв і колишні козацькі слободи й паланки досить швидко перетворилися на густонаселені міста, поруч з якими також почали з’являлися нові населені пункти. Наприклад на місці козацького посту Домаха, де згодом виросла Кальміуська Слобода утворилося сучасне місто Маріуполь; на місці козацького селища Нові Кайдаки - Кат