Ягнус (ягнусок, огнусок, єднус, агнус) - малопоширена назва дукача яку виводять з польської мови. Із старопольської слово “agnušek” тлумачиться як:
- освячене Папою воскове ягня, яке оберігає від лиха;
- будь-яке зображення божественного ягня;
- зображення ягня, зроблене з будь-якого матеріалу.
Церковно-слов’янською слово “ягня” звучить як “агнець”. Агнецем Божим в християнстві символічно називають Ісуса Христа - він віддав себе в жертву заради позбавлення людського роду від влади гріха подібно до того, як ягнят було принесено в жертву заради визволення єврейського народу з єгипетського полону.
І.Г.Спаський припускає, що спочатку ягнусами називали західноєвропейські релігійні медалі на яких було зображено божественне ягня (агнець). Зображення ягня стало виступати своєрідним оберегом. Такі медалі в Україні часто перетворювали на дукачі і, відповідно, дукачі з ними називали ягнусами. Згодом ця назва була поширена і на дукачі на медальйонах яких були інші зображення.
 |
| Дукач, повторення західноєвропейського оригіналу ХVІІ ст. |
Ягнусами (ягнусками) прийнято також називати дукачі у яких медальйони у формі серця. (Про дукачі із зображенням серця на бантах згодом окремо).
В християнстві серце виступає символом надії на спасіння, любові Бога до людей. Культ Святого Серця Ісуса Христа відомий з ХІ ст., особливої популярності у католиків набув у ХVІІ ст., але офіційно Римською Церквою не був схвалений. Культ серця активно поширювали ієзуіти, вони виступили ревними його поборниками. У 1765 р. Папа Климент ХІІІ затвердив свято Найсвятішого Серця Ісуса Христа, але дозвіл на його святкування було надано для окремих братств. У 1856 р. це свято стало загальноцерковним.
 |
| Дукач-ягнусок, Воронежчина, кін.ХІХ-поч.ХХ ст,, реконструкція |
 |
| Дукач-ягнусок, Слобожанщина, кін.ХІХст. |
Вважається, що в Україну, в якій більшість населення була православного віросповідання, шанування культу серця прийшло з Західної Європи. Зображення серця на українських культових і релігійних предметах, в тому числі і на різноманітних медальйонах стало дуже поширеним. Поступово медальйони у вигляді сердець стали використовувати у дукачах. На серцях дукачей-ягнусів могло бути зображення розп’яття Христа або його монограма. У ХІХ-ХХ ст. найбільш поширені дукачі з медальйонами у формі серця були на Слобожанщині - Харківщині, Курщині, Воронежчині.
 |
| Дукач-ягнусок весільний, Київ, кін.ХІХ-поч.ХХст. |
Чому саме на Слобожанщині, на одних з найбільш віддалених територіях від західних меж розселення українців, найдовше зберігся “західний культ”?
Це можна пояснити тим, що основна маса переселенців на Слобожанщину, прийшла з Центрального Лівобережжя, Черкащини і з Правобережної України. Як стверджують дослідники Східної Слобожанщини та іноземні мандрівники родинні зв’язки між росіянами і українцями на Подонні були майже виключені (Е.-Д.Кларке, А.Животко), а під час виготовлення прикрас місцеві золотарі з надзвичайною сталістю дотримувалися старовинних форм. Зокрема звичайним явищем було коли в одній майстерні окремо за певними формами виготовляли прикраси які призначалися суто для росіянок і окремо, зовсім за іншими формами, суто для українок (М.Сумцов). Таким чином, самі того не усвідомлюючи, українки передаючи свої прикраси у спадок своїм дочкам й онучкам, одночасно передавали історію свого роду.
 |
| Дукач-ягнусок, Чернігівщина, кін.ХІХ ст. |
 |
| Дукач-ягнусок, Слобожанщина, кін.ХІХ ст. |
В тойже час не варто походження символу і образу серця приписувати виключно західному світу. Зображення серця можна побачити на прикрасах і релігійних предметах доби Давньої Русі, щоправда там вони зображені передусім гострим кінцем догори. У православ’ї очищення серця є однією з трьох головних умов покаяння, духовного життя. Припускають, що стилістичне зображення серця пішло з античного світу, від зображення листка плюща. Через властивість плюща обвивати предмети поруч з якими він зростає, давні греки і римляни стали вважати його символом глибокого кохання.
Отже, дукачі наочно показали велику географію розселення українського роду і його багате історичне минуле. Сама назва прикраси як “ягнус” виступила серйозним історичним джерелом, яке підтверджує:
1 тісні на різних побутових рівнях контакти українців, які переважно були православного віросповідання з католицьким світом. Такі контакти далеко не завжди мали характер протистояння, що у свою чергу заперечує радянська і сучасна російська історіографія;
2 толерантне ставлення українців до духовних надбань інших культур та їх розуміння. Тобто, українська культура, на матеріальному і духовному рівнях не була ортодоксальною, зберігаючи свої особливості вона розвивалася в загальноєвропейському просторі
Ярослава Коваленко
кандидат історичних наук
Інші публікації:
Публікації
Коментарі
Дописати коментар