Перейти до основного вмісту

Ягнусок - дукач із "серцем"

Ягнус (ягнусок, огнусок, єднус, агнус) - малопоширена назва дукача яку виводять з польської мови. Із старопольської слово “agnušek” тлумачиться як:
- освячене Папою воскове ягня, яке оберігає від лиха;
- будь-яке зображення божественного ягня;
- зображення ягня, зроблене з будь-якого матеріалу.

Церковно-слов’янською слово “ягня” звучить як “агнець”. Агнецем Божим в християнстві символічно називають Ісуса Христа - він віддав себе в жертву заради позбавлення людського роду від влади гріха подібно до того, як ягнят було принесено в жертву заради визволення єврейського народу з єгипетського полону.

І.Г.Спаський припускає, що спочатку ягнусами називали західноєвропейські релігійні медалі на яких було зображено божественне ягня (агнець). Зображення ягня стало виступати своєрідним оберегом. Такі медалі в Україні часто перетворювали на дукачі і, відповідно, дукачі з ними називали ягнусами. Згодом ця назва була поширена і на дукачі на медальйонах яких були інші зображення.

Дукач
Дукач, повторення західноєвропейського
оригіналу ХVІІ ст.


Ягнусами (ягнусками) прийнято також називати дукачі у яких медальйони у формі серця. (Про дукачі із зображенням серця на бантах згодом окремо).

В християнстві серце виступає символом надії на спасіння, любові Бога до людей. Культ Святого Серця Ісуса Христа відомий з ХІ ст., особливої популярності у католиків набув у ХVІІ ст., але офіційно Римською Церквою не був схвалений. Культ серця активно поширювали ієзуіти, вони виступили ревними його поборниками. У 1765 р. Папа Климент ХІІІ затвердив свято Найсвятішого Серця Ісуса Христа, але дозвіл на його святкування було надано для окремих братств. У 1856 р. це свято стало загальноцерковним.

Ягнусок, Воронезький дукач
Дукач-ягнусок, Воронежчина,
кін.ХІХ-поч.ХХ ст,,  реконструкція
Ягнусок, Слобожанський дукач
Дукач-ягнусок, Слобожанщина,
кін.ХІХст.


Вважається, що в Україну, в якій більшість населення була православного віросповідання, шанування культу серця прийшло з Західної Європи. Зображення серця на українських культових і релігійних предметах, в тому числі і на різноманітних медальйонах стало дуже поширеним. Поступово медальйони у вигляді сердець стали використовувати у дукачах. На серцях дукачей-ягнусів могло бути зображення розп’яття Христа або його монограма. У ХІХ-ХХ ст. найбільш поширені дукачі з медальйонами у формі серця були на Слобожанщині - Харківщині, Курщині, Воронежчині.

Ягнусок, весільний дукач
Дукач-ягнусок весільний,
Київ, кін.ХІХ-поч.ХХст.


Чому саме на Слобожанщині, на одних з найбільш віддалених територіях від західних меж розселення українців, найдовше зберігся “західний культ”?

Це можна пояснити тим, що основна маса переселенців на Слобожанщину, прийшла з Центрального Лівобережжя, Черкащини і з Правобережної України.  Як стверджують дослідники Східної Слобожанщини та іноземні мандрівники родинні зв’язки між росіянами і українцями на Подонні були майже виключені (Е.-Д.Кларке, А.Животко), а під час виготовлення прикрас місцеві золотарі з надзвичайною сталістю дотримувалися старовинних форм. Зокрема звичайним явищем було коли в одній майстерні окремо за певними формами виготовляли прикраси які призначалися суто для росіянок і окремо, зовсім за іншими формами, суто для українок  (М.Сумцов). Таким чином, самі того не усвідомлюючи, українки передаючи свої прикраси у спадок своїм дочкам й онучкам, одночасно передавали історію свого роду.

Ягнусок Чернігівщина
Дукач-ягнусок,
Чернігівщина, кін.ХІХ ст.
Ягнусок Слобожанщина
Дукач-ягнусок,
Слобожанщина, кін.ХІХ ст.

В тойже час не варто походження символу і образу серця приписувати виключно західному світу. Зображення серця можна побачити на прикрасах і релігійних предметах доби Давньої Русі, щоправда там вони зображені передусім гострим кінцем догори. У православ’ї очищення серця є однією з трьох головних умов покаяння, духовного життя. Припускають, що стилістичне зображення серця пішло з античного світу, від зображення листка плюща. Через властивість плюща обвивати предмети поруч з якими він зростає, давні греки і римляни стали вважати його символом глибокого кохання.

Отже, дукачі наочно показали велику географію розселення українського роду і його багате історичне минуле. Сама назва прикраси як “ягнус” виступила серйозним історичним джерелом, яке підтверджує:

1 тісні на різних побутових рівнях контакти українців, які переважно були православного віросповідання з католицьким світом. Такі контакти далеко не завжди мали характер протистояння, що у свою чергу заперечує радянська і сучасна російська історіографія;

2 толерантне ставлення українців до духовних надбань інших культур та їх розуміння. Тобто, українська культура, на матеріальному і духовному рівнях не була ортодоксальною, зберігаючи свої особливості вона розвивалася в загальноєвропейському просторі

Ярослава Коваленко
кандидат історичних наук

Інші публікації:

Коментарі

Популярні публікації

Сережки - українська народна прикраса др.пол. ХІХ - поч.ХХ ст.

Для кожної культури характерний свій комплекс прикрас. Є унікальний вид прикрас властивий для певної культурної групи чи окремого комплексу, а є універсальні прикраси, які присутні в кожній культурі і без яких, вцілому, не можливо собі уявити жінку. До універсальних прикрас належать сережки. Ця прикраса відома в усьому світі та має безліч форм. Українське жіноцтво в цьому плані не було виключенням і тому в українському традиційному вбранні сережки мали вагоме значення. Для українських традиційних прикрас характерне доволі велике розмаїття сережок.  Найбільш традиційними для українського жіноцтва були сережки, що включали в себе елементи рослинного орнаменту, зображення птаха та сережки у формі місяця. Кожен тип сережок мав свою колоритну суто народну назву яка, як правило, походила від його форми. Наприклад зустрічалися сережки з такими назвами - калачики, калачики з метеликами, книшики, ягідки, дубочки, бовтуни, качечки, голубки, бублики. Одними з найбільш поширених

Дукач - це печатка, що засвідчує “українство”.

Українські народні традиційні прикраси є неоціненним джерелом вивчення історії українського народу. Адже через втрату державності під цілеспрямованим впливом інших сусідніх держав історія українських земель та  її народу неодноразово знищувалася, переписувалася, замовчувалася, заборонялася, її просто крали. Через мову, релігію, освіту, громадську діяльність та інші сфери життя витиралася пам’ять нашого народу. Чим далі від Києва, а згодом чим далі від села тим більше українців вливалися в інший культурний простір, збагачували його і забували якого вони роду. На цьому фоні українські традиційні народні прикраси виступили великим і, у порівнянні з письмовими джерелами, більш об’єктивним джерелом вивчення історії, культури й побуту наших предків. Вони засвідчують українське коріння багатьох історичних процесів й культурних надбань, більш глибоко розкривають історію окремих територій. Вони наочно доводять нам про самобутність й унікальність українського народу та його світогляду. Кора

Слобожанські дукачі

Окремо слід виділити дукачі які носили на Слобідській Україні. Дослідити і описати дукачі з цього краю іноді буває доволі складно, адже Слобожанщина (Слобідська Україна, Слобідщина) виявилася прикордонною територією, яка неодноразово змінювала свій адміністративно-територіальний розподіл і значна частина її наразі перебуває у складі РФ. Після геноциду українського народу - Великого Голодомору 1932-1933 рр., у місцевого населення на руках практично не лишилося цього виду прикрас. Ті хто вижили - позбувалися дукачів в обмін на їжу, або приховували їх як ідеологічно небезпечні речі. У хати вимерлих українців (не лише на Слобожанщині, а й в Радянській Україні вцілому й у місцях компактного проживання українців - Кубані, Поволжі, Казахстані) радянський уряд, відповідно до затвердженої практики, заселяв вихідців з інших народів. На Слобожанщині українців “заміняли” головним чином на росіян і білорусів. Для них носіння дукача було “чужою традицією”. Українські традиційні прикраси з те

Дукачі Південно-Східної Слобожанщини: Дніпропетровщина

В окрему групу слід виділити дукачі які були поширені на території південно-східної України, а саме - на Дніпропетровщині, Донеччині й Луганщині. Це - край степів і великих підприємств (принаймні на Донеччині й Луганщині до 2014 року). У ХІХ ст. в цьому регіоні України з’явилося чимало промислових підприємств, у будівництві і розвитку яких суттєво був задіяний капітал західноєвропейських держав. Завдяки активному індустріальному розвитку край перетворився на центр великого промислового виробництва. Велика кількість нових підприємств потребувала великої кількості робочих рук, що у свою чергу, зумовило певні демографічні процеси. На ці землі почали з’їжджатися люди з різних країв і колишні козацькі слободи й паланки досить швидко перетворилися на густонаселені міста, поруч з якими також почали з’являлися нові населені пункти. Наприклад на місці козацького посту Домаха, де згодом виросла Кальміуська Слобода утворилося сучасне місто Маріуполь; на місці козацького селища Нові Кайдаки - Кат