Слобожанські дукачі

Окремо слід виділити дукачі які носили на Слобідській Україні. Дослідити і описати дукачі з цього краю іноді буває доволі складно, адже Слобожанщина (Слобідська Україна, Слобідщина) виявилася прикордонною територією, яка неодноразово змінювала свій адміністративно-територіальний розподіл і значна частина її наразі перебуває у складі РФ. Після геноциду українського народу - Великого Голодомору 1932-1933 рр., у місцевого населення на руках практично не лишилося цього виду прикрас. Ті хто вижили - позбувалися дукачів в обмін на їжу, або приховували їх як ідеологічно небезпечні речі. У хати вимерлих українців (не лише на Слобожанщині, а й в Радянській Україні вцілому й у місцях компактного проживання українців - Кубані, Поволжі, Казахстані) радянський уряд, відповідно до затвердженої практики, заселяв вихідців з інших народів. На Слобожанщині українців “заміняли” головним чином на росіян і білорусів. Для них носіння дукача було “чужою традицією”.

Українські традиційні прикраси з територій які перебувають у складі РФ дослідниками практично не описувалися, а відкрито працювати з українським “матеріалом” в РФ і у наш час доволі проблематично. Як відзначає колекціонер Оксана Чаус, великі експозиції українських традиційних прикрас, які раніше широко були представлені для загального огляду в Ермітажі й Російському етнографічному музеї останнім часом перебувають на зберіганні у закритих фондах до яких доступ дослідникам закритий. В останньому закладі лише кілька екземплярів дукачів залишені для огляду.

Експозиція дукачів в Російському етнографічному музеї в Санкт-Петербурзі (РФ)*

* Фотографія коштовностей особливої комори Російського етнографічного музею зроблена у вересні 2017 року. Зал, де розміщено експозицію дукачів - броньована кімната-сейф на інженерній вулиці (Санкт-Петербург).

Щоб краще зрозуміти ореол поширення слобожанських дукачів і їх особливості, слід окремо визначити етнографічні межі Слобожанського краю й основні історичні аспекти які мали вплив на його розвиток. Адже географічні межі Слобідської України чітко не визначені, а етнічні - упродовж всього часу російським урядом планомірно і систематично розмивалися і витиралися.

Отже, Слобожанщина - історико-географічний регіон на сході України та прилеглих територіях сучасної РФ. Назва краю походить від поселень-слобід, населення яких тривалий час було вільним і користувалося різними пільгами, а натомість мало здійснювати охорону південних кордонів Російської імперії. Основна маса переселенців на Слобожанщину прийшла з Центрального Лівобережжя, з правого берега Дніпра і менша - з Чернігівщини і Південного Лівобережжя. Дуже багато переселенців було з Черкас, тому тривалий час слобожанців називали “черкасами”, а слобідські міста і полки “черкаськими”. До складу Слобідської України входили такі території: в межах сучасної України - практично вся Харківська область, південно-східна частина Сумської області, Луганська область (південно-східну частину області було приєднано до Слобожанщини згодом), частина півночі Донецької області; в межах сучасної РФ - південні райони Бєлгородської (Білгородської) області, Воронезької і Курської областей. Враховуючи певні етно-культурні особливості Слобідщини прийнято окремо виділяти Східну Слобожанщину. До Східної Слобожанщини належать Подоння, північно-східна Слобожанщина, Острогожчина і південно-східна Слобожанщина в межах Луганської області.

Цікавим є той факт, що навіть на початку ХХ ст. у метричних книгах міста Черкаси в частинах де записувалася інформація про вінчання, у значній кількості записів, що стосується чоловіків значиться, що вони мають постійне місце проживання у населених пунктах Східної Слобожанищини. Таким чином міграційні процеси і підтримка родинних зв’язків не зривалися і мали безперервний характер.

Воронезький дукач**

** Воронезький дукач, др. пол. ХІХ ст, оригінал з колекції Коваленка Ю.Г. На медальйоні зображена Охтирська Божа Матір яка молиться перед хрестом із Розп'яттям.

Визначний вчений-географ Степан Рудницький на початку ХХ ст. провів таку українську етнографічну межу східнослобожанських територій на яких проживало суцільно українське населення:

• на Курщині межа йшла повітами: Рильським, Суджанським, Обоянським, Корочанським та Старосокольським;
• на Воронежчині межа йшла через Городище, Шаталівку, Росош, Репіївку до устя Потудоння в Дін коло міста Коротояка, далі увздовж Дону на Ліски, Маслівку, Мечетку, Нижній Кисляй, Козлівку, Васильківку, Бурлаївку, Красне, Пихівку, Банну;
• на Донщині межа починається від Банної вздовж західної межі Хоперського повіту на Гарячій і далі, охоплюючи третину земель Донщини.

За часів Російської імперії землі Слобідської України неодноразово змінювали своє адміністративне підпорядкування. У період 1917-1918 рр. до складу України входили Білородський, Грайворонський, Корочанський, Новооскільський, Путивльський, Рильський, Суджанський повіти Курської губернії і Бирюцький, Богучарський, Валуйський і Остогозький повіти Воронезької губернії. Але по завершенню періоду національно-визвольних змагань першої половини ХХ ст. і остаточному утвердженню радянської влади на українських землях значна частина Слобожанщини опинилася в складі РСФСР.

На всій території Слобідщині, дукачі були в широкому ужитку і являли собою центральну прикрасу в жіночому вбранні. Але через те, що Слобожанщина доволі великий край, територія якого більша за територію певних європейських держав, в окремих її частинах, під впливом місцевих традицій і особливостей дукач мав свої стилістичні особливості. Відповідно до цього Слобожанські дукачі умовно можна поділити на харківські, сумські, східнослобожанські (більш детально про кожну групу окремо в наступних публікаціях).

Слобожанський дукач 3*

3* Дукач ХІХ ст., Південна Слобожанщина; Дніпропетровщина. Оригінал з колекції Коваленка Ю.Г. Медальйон - срібний карбованець Павла І 1801р. Срібло, позолота, червоне скло.

Як вказує Ф.Вовк та іноземні мандрівники, всі слобожанські золотарі, не зважаючи на сторонні культурні впливи, з надзвичайною сталістю дотримувалися старовинних традицій: “Так, нариклад, харківські золотарі, як розказувала небіжчиця Е.П.Родакова, виробляють два сорти сережок - один для українського населення, другий - для сусіднього великоруського, а дукачі - виключно для українців, вживаючи для того тільки старовинні зразки”. Аналогічні записи про золотарів зустрічаються в роботах етнологів які досліджували Донщину.

Місцеві золотарі, як і майстри з інших куточків України, виготовляли дукачі з різних металів. Заможні українки і носили прикраси із срібла і золота, але також виготовляли прикраси із латуні і міді. Застосовувалися такі техніки виготовлення прикрас - чеканка, литво, штамповка. Слобожанські дукачі в техніці філігрань не зустрічалися (принаймні авторці статті про такі нічого не відомо). Вцілому слобожанські золотарі виконували свої роботи на досить високому ювелірному рівні. Особливою майстерністю відзначалися золотарі на Курщині і Воронежчині, які працювали як професійні ювеліри і на своїх виробах ставили клейма. Наприклад на Центральній Україні дукачі з клеймами золотаря практично не зустрічаються.

Дукач-панагійка, Воронежчина 4*

Зворотній бік дукача-панагійки, Воронежчина 5*

4* Дукач-панагійка, Воронежчена, ХІХ ст. Оригінал з колекції Коваленка Ю.Г. На медальйоні зображенані в коронах Божа Матір Одигітрія з дитиною Христом. Срібло, позолота, карбування, чорніння, скло.

5* Зворотній бік воронезького дукача-панагійки (3*). На зворотньому боці на банту і медальйоні клейма золотаря "ЛЩ" і проби "84".

Як вказують історичні джерела, серед місцевої знаті Харківщини і сучасної Сумщини було поширено носити дукачі на низці перлів. Натомість на Східній Слобожанщині місцева “еліта” перевагу надавала дукачам на великому червоному коралі. Зокрема М.Ф. Сумцов, посилаючись на А.В.Нікітенко пише, що на Воронежчині дружини і дочки місцевих управителів носили намиста з дорогих великих коралів в перемішку з срібними і золотими хрестами і дукачами.

На Слобідщині поширені були дукачі з бантами і без них. Як правило, банти у дукачах були пишними і прикрашалися камінням, різнокольоровим склом. Особливо, в цьому плані, вирізнялися дукачі Східної Слобожанщини. У бантах сумських дукачів, як правило, використовувався образ янгола, на харківських часто зустрічаються образи пташок.

Сумський дукач 6*

6* Реконструкція сумського дукача ХІХ ст. з колекції Коваленка Ю.Г. Реконструкція і ювелірна робота Коваленка Ю.Г. Срібло, позолота.

У широкому вжитку серед слобожанських жінок були дукачі банти яких оздоблювалися сердечком та ягнуски (ягнусок - дукач у якого медальйон у формі серця). Вважається, що традиція носіння дукачів-ягнусків виникла під впливом католицького культу Святого Серця Ісуса Христа, який з собою на Слобожанщину принесли переселенці з Правобережної України. На серцях дукачів-ягнусів могло бути зображення розп’яття Христа або його монограма, також зустрічалися зображення Голгофи, окремих святих або Божої Матері. (Більш докладно у статті "Ягнусок - дукач із "серцем").

Дуже популярними на Слобідській Україні були медальйони на релігійну тематику або з християнською символікою. На Східній Слобожанщині у широкому вжитку були дукачі-панагійки та дукачі у яких в ролі медальйону виступав хрест, але в той же час, тут зустрічається багато дукачів, у яких в якості медальйону використано чоловічу нагородну медаль. Найбільш популярними були такі релігійні зображення - Воскресіння Ісуса Христа та Божої Матері і, зокрема, Володимирської, Казанської, Охтирської. Дукачі з Охтирською Божою Матір'ю були найбільш шанованими і масовими на всій Слобожанщині.

Дукач-херст, Східна Слобожанщина (Воронежчина) 7*

7* Реконструкція воронезького дукача-хреста ХІХ ст. з колекції Коваленка Ю.Г. Реконструкція і ювелірна робота Коваленка Ю.Г. Хрест - яблучний спас. Срібло, скло; лиття, карбування.

На сьогоднішній день Слобожанський край має визначне значення в сучасній всесвітній історії, яка стоїть на порозі глобальної військової кризи. У гібридній війні, яку розпочала РФ проти України, історії Слобожанщини, після Криму, було відведено поруч із Південною Україною друге значення у встановленні так званого “руського миру”. І дукачі, як не дивно, всього лише прикраса для звичайних жінок, виступили тим неспотвореним джерелом, яке засвідчує надуманість такого "миру", проекту “Новоросія” й інших політичних проектів. Були звичайні українці, які жили, працювали, раділи життю і в той же час плакали, намагалися всіма силами зробити своє життя щасливим, сприймали нові умови побуту і боролися із складнощами сьогодення. Прикраса, яку носили звичайні жінки, була тією задушевною річчю, що передавалася від матері до дочки, промовисто вказувала, що її власниця - українка, навіть якщо та світлини підписувала іншою мовою і прізвище було виправлене на офіційно вірний манер.

Ярослава Коваленко
кандидат історичних наук

Інші публікації:

• Дукач - це печатка, що засвідчує українство
• Дукачі південно-східної Слобожанщини: Дніпропетровщина
• Волинські дукачі
• Дукач "Бестужева-Рюміна"
• Ягнусок - дукач із "серцем"
• Медальйони в дукачах: духовне і матеріальне
• Нагородна медаль в дукачах