Сережки - українська народна прикраса др.пол. ХІХ - поч.ХХ ст.

Для кожної культури характерний свій комплекс прикрас. Є унікальний вид прикрас властивий для певної культурної групи чи окремого комплексу, а є універсальні прикраси, які присутні в кожній культурі і без яких, вцілому, не можливо собі уявити жінку. До універсальних прикрас належать сережки. Ця прикраса відома в усьому світі та має безліч форм. Українське жіноцтво в цьому плані не було виключенням і тому в українському традиційному вбранні сережки мали вагоме значення. Для українських традиційних прикрас характерне доволі велике розмаїття сережок. 

Найбільш традиційними для українського жіноцтва були сережки, що включали в себе елементи рослинного орнаменту, зображення птаха та сережки у формі місяця. Кожен тип сережок мав свою колоритну суто народну назву яка, як правило, походила від його форми. Наприклад зустрічалися сережки з такими назвами - калачики, калачики з метеликами, книшики, ягідки, дубочки, бовтуни, качечки, голубки, бублики.

Одними з найбільш поширених були сережки у формі місяця, які були популярними серед усього українського жіноцтва, незалежно від місця і регіону проживання. Такий вид сережок був найпростіший у виробництві і, відповідно, найбільш масовий.

Якщо подивитися на сережки та на орнаменти доби Київської Русі (як приклад - розписи на стінах давніх соборів), можна наочно переконатися в тому, що зовнішній вигляд цих традиційних українських прикрас сформувався ще багато століть тому і залишився майже незмінним практично тисячоліття.

Як правило, сережки оздоблювали камінням, склом, намистинами, але і поширеними також були сережки без додаткової оздоби, виконані суто з металу. В оздобленні сережок українки найбільшу перевагу традиційно надавали коралам. Великою популярністю серед усього українського жіноцтва користувався гранат і перли.

При виготовленні сережок, аналогічно до нагрудних і нашийних прикрас, золотарі широко використовували монети. Спостерігається велике різноманіття форм сережок з монетами.

Також великою популярністю у жіноцтва користувалися сережки із хрестами.

Федір Вовк у своїй праці “Студії з української етнографії та антропології” пише, що золотарі з надзвичайною сталістю дотримуються старовинних традицій у формах та в рисунку, навіть там, де сторонні впливи були цілком можливі. Зокрема відзначав, що на Харківщині виробляють один сорт сережок для українок, а другий - для росіянок. “Сережки для українок - гачок розширений спереду, а до нього підвішений щиток, куди вставлене маленьке кольорове скло та прикріплені ще три довгі та вузькі підвіски, що наподоблюють намистинки”. У виборі матеріалу, як відзначає етнограф, українки перевагу надавали коралам.

В той же час, під впливом тих чи інших чинників існували і свої локальні особливості. Іншими словами в певних регіонах жінки носили сережки з місцевим колоритом зразки яких майже не зустрічалися в інших регіонах і таким чином були сформовані свої місцеві особливі форми. Наприклад на Полтавщині, в районі Кременчука зустрічалися сережки виконані в техніці філігрань.

Також існувала певна прив’язка сережок до нагрудних прикрас з якими їх власниця носила у комплексі. Зокрема, майже в кожному регіоні можна зустріти сережки окремі складові яких подібні до форми банта дукача або окремих його елементів. Це можна пояснити тим, що золотар, який виготовляв дукачі, одночасно дбав про те, щоб були аналогічні форми й для інших видів прикрас, що дозволяло йому створити в одному стилі цілий комплект прикрас.

Чи жорстко українські жінки дотримувалися відповідності певних форм сережок у поєднанні з тими чи іншими прикрасами та чи дозволяли собі носити прикраси виготовлені “не місцевими” злотарями? У працях етнологів кінця ХІХ - поч. ХХ ст. про це згадок не зустрічала. Сучасні дослідники в цьому питанні не одностайні: одні стверджують, що українські жінки жорстко дотримувалися всіх відповідностей і певний вид сережок носили з певним видом прикрас на певній території, інші переконують, що вибір сережок (як і дукачів, перснів) здебільшого був обумовлений власними естетичними уподобаннями та соціально-побутовими чинниками і жорстких правил в підборі прикрас не існувало.

Я схиляюся до другої точки зору, адже часто прикраси привозилися купцями на ярмарок з інших регіонів, подекуди родичі відвідуючи святі місця, або подорожуючи по долгу служби привозили своїм жінкам прикраси з інших країв. Наприклад дуже популярно було як на Західній Україні, так і на Південній чи Східній її частинах привезти близьким прикраси куплені в Київській Лаврі-Печерській. Етнографи відзначають, що часто сусіди такому “паломнику” спеціально для цього давали гроші. Враховуючи той факт, що раніше люди значно менше подорожували ніж сучасна людина і те, що традиційні прикраси на початок ХХ ст. здебільшого являли собою селянські прикраси, а селянські сім’ї були великі, то вибір прикрас для більшості жінок обмежувався асортиментом заготовок місцевих золотарів які були в ціні більш доступні. Фотографії того періоду також це підтверджують. Іншими словами не можна стверджувати про те, що у разі переїзду жінки в іншу місцевість, вона міняла свої “привезені” прикраси на місцеві або не могла їх носити у поєднанні. Наприклад лубенський дукач з сережками вереміївського типу.

Таким чином, велике різноманіття форм сережок, які здебільшого носили звичайні сільські жінки, ламає хибне масове уявлення про вічно багатостраждальний український народ і його злиденність. Велика кількість пишних, стилістично витриманих і багатооздоблених сережок свідчить про те, що звичайне жіноцтво мало у своєму вжитку далеко не одну пару цих прикрас і головним чином тому, що могло собі це дозволити. Були прикраси буденні (“місяці”, “ягідки”, “дутки”), в яких працювали і господарство вели, а були святкові з коралами, перлами, підвісками, які вдягали на урочистості.

Ярослава Коваленко
Кандидат історичних наук

Відеоверсія (короткометражний фільм) цієї публікації  - дивитися.

Інші публікації:

• Дукач - це печатка, що засвідчує українство
• Ягнусок - дукач із "серцем"
• Медальйони в дукачах: духовне і матеріальне
• Нагородна медаль в дукачах