Українські прикраси / Ukrainian jewelry

Короткометражний фільм створено на основі однойменної статті з цього блогу. В фільмі можна побачити прикраси, які раніше носили звичайні українки, їх різноманіття і подібність. Автор статті і відео - кандидат історичних наук Ярослава Коваленко. Відео створено на основі матеріалів з колекції українських традиційних прикрас Юрія Коваленка. Авторкою використано відеоматеріали його добірки давніх прикрас з експозиції "Українська народна жіноча прикраса ХVІІІ - ХХ століття", яка тривала в Черкаському обласному краєзнавчому музеї з 17 вересня 2017 р. до 30 червня 2018 р. Авторка фільму сподівається, що перегляд буде цікавим і глядач відкриє для себе щось нове. З повагою до глядача, Ярослава Коваленко Відеоролик   про експозицію "Українська народна жіноча прикраса XVIII - XX століття" -  дивитися . Інше відео Плетені дукачі Історія реконструкції: "Артилерійський" весільний дукач Експозиція "Українська народна жіноча прикраса XVIII ...

В окрему групу слід виділити дукачі які були поширені на території південно-східної України, а саме - на Дніпропетровщині, Донеччині й Луганщині. Це - край степів і великих підприємств (принаймні на Донеччині й Луганщині до 2014 року). У ХІХ ст. в цьому регіоні України з’явилося чимало промислових підприємств, у будівництві і розвитку яких суттєво був задіяний капітал західноєвропейських держав. Завдяки активному індустріальному розвитку край перетворився на центр великого промислового виробництва. Велика кількість нових підприємств потребувала великої кількості робочих рук, що у свою чергу, зумовило певні демографічні процеси. На ці землі почали з’їжджатися люди з різних країв і колишні козацькі слободи й паланки досить швидко перетворилися на густонаселені міста, поруч з якими також почали з’являлися нові населені пункти. Наприклад на місці козацького посту Домаха, де згодом виросла Кальміуська Слобода утворилося сучасне місто Маріуполь; на місці козацького селища Нові Кайдаки - Кат...

Юрій Коваленко, реставратор і колекціонер українських традиційних прикрас розповідає про те, чому так мало старих дукачів в гарному стані збереглося до нашого часу, про складнощі реставрації "побитих", "викопних" прикрас. Згадує історію про "побиті" дукачі з села Іркліїв, що на Черкащині (Чорнобаївський район), розкриває роль торгзінів * (або в розмовній мові "торгсин" похідна назва від російської мови). Розмову записано 14 квітня 2019 р.  Автори відеоролику - Ганна Яровенко, Ярослава Коваленко *Торгзін (Всесоюзна контора по торгівля з іноземцями) - спеціалізована державна установа, яка займалася золото-валютними операціями. До її відповідальності належала спеціалізована мережа магазинів в якому товари продавалися виключно за валюту або спеціальні бони, які видавалися в обмін на коштовні метали або каміння. Звичайна радянська грошова одиниця в мережі цих магазинів не використовувалася. Офіційно вважалося, що мережа магазинів Торгзіну ...

Окремо слід виділити дукачі які носили на Слобідській Україні. Дослідити і описати дукачі з цього краю іноді буває доволі складно, адже Слобожанщина (Слобідська Україна, Слобідщина) виявилася прикордонною територією, яка неодноразово змінювала свій адміністративно-територіальний розподіл і значна частина її наразі перебуває у складі РФ. Після геноциду українського народу - Великого Голодомору 1932-1933 рр., у місцевого населення на руках практично не лишилося цього виду прикрас. Ті хто вижили - позбувалися дукачів в обмін на їжу, або приховували їх як ідеологічно небезпечні речі. У хати вимерлих українців (не лише на Слобожанщині, а й в Радянській Україні вцілому й у місцях компактного проживання українців - Кубані, Поволжі, Казахстані) радянський уряд, відповідно до затвердженої практики, заселяв вихідців з інших народів. На Слобожанщині українців “заміняли” головним чином на росіян і білорусів. Для них носіння дукача було “чужою традицією”. Українські традиційні прикраси з те...

Відеоролик черкаського телеканалу "Вікка" про експозицію "Українська народна жіноча прикраса XVIII - XX століття", яка була презентована в Черкаському обласному краєзнавчому музеї 17 вересня 2017 р. Експозиція створена на основі колекції Юрія Коваленка. Коментарі телеканалу "Вікка" дають: черкаський краєзнавець Олександр Самков ; колекціонер і реставратор Юрій Коваленко ; директор Черкаського обласного краєзнавчого музею Ірина Собко . Відеоролік телеканалу "Вікка", кореспондент Олена Фесенко Юрій Коваленко понад сорок років не лише збирає та відновлює старовинні вироби, а й власноруч реконструює їх зі світлин та малюнків. Його зібрання українських традиційних жіночих прикрас - одне з найбільших в Україні. Інше відео Плетені дукачі Розповідь Юрія Коваленка про "побиті" дукачі Сережки - українська народна прикраса кін.ХІХ-поч.ХХст

Ягнус (ягнусок, огнусок, єднус, агнус) - малопоширена назва дукача яку виводять з польської мови. Із старопольської слово “agnušek” тлумачиться як: - освячене Папою воскове ягня, яке оберігає від лиха; - будь-яке зображення божественного ягня; - зображення ягня, зроблене з будь-якого матеріалу. Церковно-слов’янською слово “ягня” звучить як “агнець”. Агнецем Божим в християнстві символічно називають Ісуса Христа - він віддав себе в жертву заради позбавлення людського роду від влади гріха подібно до того, як ягнят було принесено в жертву заради визволення єврейського народу з єгипетського полону. І.Г.Спаський припускає, що спочатку ягнусами називали західноєвропейські релігійні медалі на яких було зображено божественне ягня (агнець). Зображення ягня стало виступати своєрідним оберегом. Такі медалі в Україні часто перетворювали на дукачі і, відповідно, дукачі з ними називали ягнусами. Згодом ця назва була поширена і на дукачі на медальйонах яких були інші зобр...