Дукач - це печатка, що засвідчує “українство”.

Українські народні традиційні прикраси є неоціненним джерелом вивчення історії українського народу. Адже через втрату державності під цілеспрямованим впливом інших сусідніх держав історія українських земель та  її народу неодноразово знищувалася, переписувалася, замовчувалася, заборонялася, її просто крали. Через мову, релігію, освіту, громадську діяльність та інші сфери життя витиралася пам’ять нашого народу. Чим далі від Києва, а згодом чим далі від села тим більше українців вливалися в інший культурний простір, збагачували його і забували якого вони роду. На цьому фоні українські традиційні народні прикраси виступили великим і, у порівнянні з письмовими джерелами, більш об’єктивним джерелом вивчення історії, культури й побуту наших предків. Вони засвідчують українське коріння багатьох історичних процесів й культурних надбань, більш глибоко розкривають історію окремих територій. Вони наочно доводять нам про самобутність й унікальність українського народу та його світогляду.

Коралове намисто - визітівка української культури, дукач - печатка що засвідчує “українство”.

У ХІХ-поч. ХХ ст. серед українського жіноцтва були найбільш «шановані» такі види традиційних прикрас: коралове намисто, дукач, ґердана, зґарда, салба, сережки. Для кожного регіону був характерний свій комплекс традиційних прикрас який доповнювався додатковими місцевими елементами. Не залежно від території та місцевих особливостей побуту очільне місце в комплексі прикрас мало коралове намисто. Коралове намисто (“коралі”, “добре намисто”) є своєрідною репрезентативною карткою українського народного традиційного вбрання і без нього не можливо собі уявити українську жінку.

Другою за “значимістю” серед українського жіноцтва була така прикраса як дукач, яку ще називали “личман”. Вживалися також назви “ягнус” (малопоширена назва, переважно на території Західної України), “панагійки” (поширена місцева назва дукача на Воронежчині, РФ). Це унікальна прикраса, яка є своєрідною печаткою що засвідчує “українство”.  Носіння монет у нагрудних прикрасах характерно для багатьох культур, але саме виконаних у вигляді т.зв. дукачів – характерно виключно для української. Дукачі носило українське жіноцтво починаючи від Перемишля й Холмщини на заході і завершуючи на Курщині і Воронежчині на сході, від лісів Берестейщини, Полісся на півночі і до степів Одещини й Херсонщини на півдні. В різних регіонах дукачі мали свої стилістичні особливості, але поряд з коралами являлися незмінним атрибутом традиційних українських жіночих прикрас.

Дукач - Східна Слобожанщина

Дукач - Західна Україна

Дукач - це металева жіноча нагрудна прикраса яку носили на стрічці або низці намиста. Відповідно до писемних джерел дукачі виготовляли в тому числі і з срібла та золота, або просто могли бути позолочені. Видатний український етнолог й антрополог Ф.Вовк у своїй праці «Студії з української етнології та антропології» відзначав, що жінки полковників часто носили намисто перлів з дукатами, іноді з золотими червінцями. Головний елемент дукача - це медальйон, який, як правило, доповнювався додатковими ювелірними елементами бант, кант та ін. Медальйон містив зображення і мав круглу форму. Виключення становлять окремі дукачі Слобожанщини (сучасні території Харківської, Україна та Курської й Воронезької області, РФ), де медальйони прикріплювалися до бантів і могли бути без зображення у формі серця. В якості медальйонів використовували монети, релігійні й навіть нагородні медалі. Велике значення у прикрасі мав такий елемент як бант. Власне це брошка до якої прикріплювався сам медальйон. Етнографи припускають, що традиція прикрашати дукачі бантом з’явилася пізніше і подекуди, вона на себе перебрала основну увагу в прикрасі. Бант прикрашався камінням, склом, бісером. На Лівобережній Україні й на східних територіях були поширені пишні, більш масивні і яскраві банти, а на Правобережній Україні, на західних і північних її територіях банти були більш скромні і взагалі могли бути відсутніми.

Етнографи кінця ХІХ - поч. ХХ ст. (М.Сумцов, Ф.Вовк) у своїх працях констатували, що золотарі у своїх виробах з надзвичайною сталістю дотримувалися стародавніх традиційних форм та малюнків, навіть там, де сторонні впливи були цілком можливі. Ф.Вовк припускає, що дукачі є пережитком візантійських змієвиків носіння яких було характерно для доби Давньої Русі. Тобто під впливом місцевих традицій, культурних уподобань й світоглядних особливостей  змієвики поступово трансформувалися у дукачі й стали однією з найголовніших прикрас всього українського жіноцтва.

Дукач - Чернігівщина

Дукач - Черкащина

Від початку дукач не був виключно “селянською” прикрасою. Його носили українки всіх верств не залежно від релігійної конфесії (мається на увазі християнських) та соціального стану. Така мода на дукачі зберігалася до др. пол. ХVІІ ст.

Поступово дукачі почали зникати з ужитку. Спочатку дукачі почали «забувати» представники знаті. Це пояснюється тим, що за часів Петра І після історії з Мазепою до козацької старшини московською державою стали застосовуватися репресії. До нашого часу дійшло чимало документів описів конфіскованого майна козацької старшини у «надійності» яких цар сумнівався. У репресованих вилучалося майно, речі з коштовних матеріалів такі як прикраси, столовий посуд  та ін. переплавлялися на монети. Та частина знаті, яку репресії не зачепили намагалася себе культурно наблизити до царського оточення. Тому жіноцтво козацької старшини почало масово переходити на петербурзьку моду і переплавляти «не модні» та «ідеологічно небезпечні» прикраси на нові. Приблизно аналогічним чином склалася ситуація на українських територіях що увійшли до складу інших держав. Після втрати Україною своєї державності великі прикордонні  міста урядами метрополій цілеспрямовано заселялися іншими народами, освіта та інші сфери громадського життя деукраінізовувалися (на заході полонізація, мадяризація, румунізація, на сході та півдні русифікація). Щоб досягти успіху і реалізувати себе на державній службі, в релігійній чи громадській діяльності українці поступово позбувалися всього що засвідчувало їх українкість і таким чином все більше ототожнювали себе з іншою культурою. Наразі такі процеси є складовою гібридної війни.

Наприклад Загорський у «Топографическом описании Харьковского намесничества», 1788 р. писав, що людність  Харкові, за винятком невеликої кількості купецтва, цілком українська. А станом на 1890 р. в Харкові, як писав М.Сумцов, дукач рідко хто носив. В той же час, Ф.Вовк відзначає, що на поч. ХХ ст. дукачі ще дуже часто носили на Галичині і найбільш поширені на Великій Україні. На центральній Україні їх подекуди носили навіть за радянських часів, коли замість царської монети чи релігійної медалі вставляли радянську монету. В одній із приватних колекцій зберігається оригінал такого лубенського дукача.

До нашого часу збереглося не багато дукачів. Адже під час голодоморів і Другої Світової війни дукачі в якості цінного металу масово здавалися, переплавлялися і вимінювалися на їжу. За спогадами уродженки с. Крутьки Чорнобаївського району Черкаської області Щепак Олени Василівни (1918 року народження) ці прикраси дозволили пережити голод і війну. Таким чином у 60-ті роки ця прикраса молоддю була забута і в українських народних костюмах практично не відображалася.

На сьогоднішній день дукач як історичне джерело повернуто із небуття. Завдяки зусиллям черкаських дослідників в Україні з’явився додатковий наочний елемент який допомагає протистояти викликам сучасної гібридної війни. Якщо коралове намисто характеризується як визітівка традиційної української культури, то дукач - це печатка що засвідчує “українство”. Повернення моди  на носіння дукача засвідчує унікальність української культури та спадковість естетичних уподобань. Виступає своєрідним візуальним символом єднання нації.


Ярослава Коваленко
кандидат історичних наук

Інші публікації:

• Медальйони в дукачах: духовне і матеріальне
• Ягнусок - дукач із "серцем"
• Волинські дукачі
• Дукачі південно-східної Слобожанщини: Дніпропетровщина
• Слобожанські дукачі
• Нагородна медаль в Дукачах
• Сережки - українська народна прикраса др.пол.ХІХ-поч.ХХст.
• Біблійні сюжети у дукачах
• Дукач "Бестужева-Рюміна"